Марево

      Зима. Сесія. День між екзаменами. І наче можна поспати або підготуватися до наступного іспиту, але ти встаєш о дев’ятій і повзеш відпрацьовувати фізкультуру. Саме цього сірого і зовсім непривітного ранку перед моїми очима з’явилася картинка майбутнього оповідання. І якщо чесно, мені самій до сих пір трошки страшно від того, що я собі науявляла.

      Тож приємного читання.

      P.S.Мені дуже цікава ваша думка. Буду щаслива прочитати відгук. ;)

      Ця історія, немов чарівне марево. До сих пір я не можу сказати, що з цього трапилося насправді, що мені тільки привиділося, але я добре пам'ятаю світанок і її.

      Ми знаходилися на одній з міських вершин. Не можу сказати, як ми потрапили на цей дах, що нас туди привело, але я сидів, привалившись до парапету, і спостерігав як вона плавно прогулювалася біля самого краєчку. Раптом дівчина спинилася, підняла погляд у небо і мрійливо розпочала свою розповідь:

      - Вітер. Він зараз ледь торкається мого волосся. Тільки уяви, які були б міцні його обійми, якщо я летіла б донизу. Він би грався з моїм волоссям, пестив мої плечі... Або можна по іншому. Тонке блискуче лезо. Їм так легко провести, злегка притиснувши, по шкірі. Ти проводиш і бачиш, як червоні намистинки прикрашають твою руку. Так гарно... Ці багряні краплинки – твоє життя, яке поступово залишає цей жахливий і жорстокий світ. Тобі й страшно, і водночас ти цього хочеш, бо вже не бачиш сенсу...

      Мені стало так страшно за неї, і я не зміг придумати нічого кращого, ніж підхопитися і міцно-міцно стиснути її плечі, немов вона хотіла втекти від мене.

      Дівчина відірвала свій мрійливий погляд від неба, здивовано зазирнула мені у вічі, байдужо подивилася на мої руки й тихо мовила:

      - Боляче, напевно будуть синці...

      Ці ледь чутні слова, її втомлений беземоційний голос... Від одного спогаду я здригаюся, а тоді вони змусили мене відпустити її й знову сісти.

      - Що ти верзеш? - почав я, трохи оговтавшись. - Самогубство це неприпустимо!

      Вона розсміялася, потім трохи нахмурилася, опустилася поруч зі мною, але зберігаючи невелику дистанцію, немов боялася мене.

      - Якщо я говорю про смерть, це не означає, що я про неї думаю. Просто... Просто коли я уявляю...

      Усмішка. Легка, приємна, трохи сумна і водночас щаслива. Вона відвернулася і замріяно подивилася у небо.

      - ...Мені стає так спокійно.

      Її темне волосся підхопив вітер... Чи вона була блондинкою? А може яскраво рудою, мов відьма, з величезними зеленими очима? Не пам'ятаю, я лише тонув у глибині її погляду, купався у посмішці, ловив неслухняне пасмо, чи то кучеряве, чи то ідеально рівне й блискуче...

      Але вона відсторонилася від мене, легко піднялася на ноги та повернулася, вдивляючись у краєвид: заспане місто і сонце, яке ліниво підіймалося у небо.

      - А потім я починаю про це писати. Знаєш, коли пишу, я живу цим. Словами дуже важко пояснити, але кожен раз це я скоюю самогубство, кожен раз це моя кров огортає мої руки, мотузка охоплює мою шию, це я не можу дихати, - вона доторкнулася до своєї шиї і зробила важкий вдих, наче боялася, що не зможе; повільно обернулася і я знову потонув у бездонних очах. - Коли я пишу, то абсолютно твереза... І не під кайфом, ні, я нормальна. Але кожен раз це я помираю...

      Замовкнувши, вона піднялася навшпиньки, немов балерина і закружляла. З часом її чарівне обличчя прикрасила щаслива посмішка.

      Вона танцювала у своїй білій легкій сукні, мов сніжинка, її огортало волосся... Чи вона була у коротеньких шортах? Її колінки були обдерті, можливо, навіть кровоточили... Або вона була у джинсах і її тонкі руки були вкриті синцями. Я не пам'ятав чи був червоний слід від чиєїсь руки на її обличчі, чи її шкіра була ідеальною, білою, гладкою і багряним був тільки рум'янець. Та вона закарбувалася у моїх спогадах і її слова, погляд, посмішка, повільні рухи, танець...

      - Це моє контрольоване божевілля. Мені потрібно це відчувати, щоб не скоїти дурниць у реальності. А коли я написала, то тоді... Знаєш, - вона знову мрійливо всміхнулася, - я відчуваю себе вільною.

      Вона кружляла і кружляла над прірвою глибиною у п'ятнадцять поверхів. Бувало завмирала і звертала свій погляд у небо, тоді вона шепотіла:

      - Безкрає... Високе й блакитне. Таке глибоке... Як гарно, - вона обіймала себе за лікті й трохи сутулилася, проводила долонями по плечах, мовби було холодно, трохи морщилася, можливо, вона зачіпала свої синці. Тоді я думав, що дівчина чогось боїться, хотів її заспокоїти та не знав як.

      А потім вона продовжувала свою розповідь, забуваючи про небосхил, про сонце, про свої страхи.

      - Я вільна, мій розум чистий і могутній! - сміх, блиск в очах. - Я мовби підіймаюся над всіма і плаваю, ні...Левітую... Легка-легка і вільна!

      Вона продовжувала танцювати, говоривши ці слова. Танцювати на самому краєчку, над п'ятнадцятиповерховою прірвою, мов балерина... Але на останньому слові спинилася, обернулася, подивилася на мене, посміхнулася.

      - Вільна...

      Якась неймовірна думка осяяла її обличчя, потім вона злегка нахмурилася, немов сумніваючись, засміялася, розкинула руки... Подумав, що хоче мене обійняти, піднявся, зробив перший крок, але її погляд проходив крізь мене.

      Дівчина зробила маленький крок назад. Здійнявся вітер. Ще один... Я кинувся до неї, хотів схопити її руку, та не зміг...

      Вітер міцно обійняв її плечі, відкинув мене від неї, немов охоронець, погладив її волосся, він щось шепотів їй на вушко, а вона щасливо посміхалася йому, левітуючи над прірвою, не помічаючи порожнечі у себе під ногами. А далі...

      - Вільна, - щасливо прошепотіла вона.