Сумна казка

      Однієї весняної ночі я сіла писати історію, яка переслідувала мене давно. Коли я її закінчила, то написане мені нагадало мою подругу. Саме тому вона і присвячується їй с: Сашко, це історія трошки про тебе чи це ти надихнула мене її написати, не знаю. Але я хочу сказати тобі трошки інше. Сонце, з Днем народження. За цей рік багато всього трапилося, ти багато чого зробила, виросла (і не треба сперичатися, що ні), але найголовніше ти не зупинилася і не розчарувалася. Саш, ти намітила свій життєвий шлях і йдеш до мети. Я не кажу, що тобі це легко вдається, та ти не спиняєшся і саме тому, сонечко, ти молодець. Бажаю тобі підтримки і все таки дійти. С:

      У кожного є своя сумна казка, я не вийняток. Моя невесела історія про одне закоротке життя. Спогад про людину. Неймовірну, яка давно покинула мене.

      Писати ці рядки складно. З кожним новим словом сльози набігають на очі, їх складно стримувати, але рука не хоче спинятися і виводить літеру за літерою, виливаючи мою журбу.

      Це химерна казка про скарбничку, яка є у кожного. Скринька спогадів, що схована глибоко у думкахй, замкнена на ключик і забута. Вона терпляче чекає свого часу. Настане мить, коли її відкриють, і з неї посиплються засушені листя та квіти — твої пережиті з безліччю емоцій спогади, такі рідні й огидні одночасно.

      Такий момент для моєї скарбнички настав. Вона глибоко ховалася у моїй підсвідомості, але нещодавно сплила, як давно забута, але важлива думка. Маленька дерев'яна шкатулка з чудернацьким геометричним дрібним орнаментом: маленькі ромбики, вписані у еліпси, утворювали своєрідні квіточки, трикутнички по краям, мов травичка, і невиличкий ключик до замочку. Але на відміну від скриньки, він був звичайним і негарним. Може, саме через цю думку він і загубився, бо образився? Він десь сховався і я ніяк його не знайду, а в цей час скринька зі спогадами відкрита і вони атакують мене... Нахабно розштовхують інші думки і вириваються на поверхню, змушують згадувати, переживати їх знову, а це страшно... і боляче. Не тому що вони не щасливі, просто це спогади про тих, хто не зі мною. Я втомилася від цього, та ця історія не про спогади, вона про неймовірну людину і маленьку скарбничку.

      Зараз я зовсім одна. Ідеальний момент для думок або ж спогадів. У моїх уявних долонях троянда, не та нудна багряна, а яскраво оранжева з червоними прожилками. Не знаю, чи існують такі у реальності, але чомусь мій втомлений мозок асоціює цей спогад саме з такою квіткою.

      Перед моїми очима наш парк. Сіріє. Золоте листя виришило погратися у балерин і ледачо кружляє довкола мене. Горобці змагаються за якусь крихту, дурні й метушливі створіння. Я сиджу на зеленій лавочці і натхненно малюю.

      - Зір зіпсуєш.

      Підіймаю погляд — вона. Стоїть прямо переді мною, можна протягнути руку і доторкнутися до неї, така рідна, у своїй світло-блакитній сорочці в біленьку крапочку й улюблених темних джинсах. Хмуриться. Важко навіть згадувати її, цей знайомий вираз обличчя. Скільки разів вона ось так стояла близько-близько і зводила брови, її зелені очі тривожно мерехтіли, а губи, підфарбовані ніжно-рожевою помадою, були стиснуті.

      - А в тебе зморшки скоро з'являться.

      - Це б було не дуже приємно, - всміхнулася. - Закінчуй, бо й справді темніє.

      Відкидаю уявну троянду подалі, але це не рятує мене від спогаду.

      Вона принесла каву у термосі, сіла поруч. Ми повільно насолоджуємося теплом запашного напою і розмовляємо. Вона дивиться кудись поміж дерев і спокійно каже, що знову їде, та цього разу назавжди. І ми більше не будемо так пити каву... Тоді мені стало трохи сумно, я ще не розуміла як це, бути однією, самотньою, непотрібною, покинутю, знати, що ніхто не зустріне тебе у парку з кавою.

      На цьому спогад обірвався. Я повільно витираю сльози. Дивно, але все ще можу плакати.

      У моїй руці засушений, зморщений кленовий листок. Ще один спогад. Про школу. Це було так давно...

      - Ой, а що ти малюєш?

      Я мовчки затуляю малюнок рукою, ближче нахиляюся до парти і підіймаю невдоволений погляд.

      - Все одно я бачила. Гарно. А можеш мене намалювати?

      - Ні.

      - Чому? Ти тільки мультики малюєш?

      - Так.

      - Хм... А мені здається, що ти маєш гарно малювати портрети.

      Все, досить! Мені вистачило двох спогадів на сьогодні! Перша і остання розмови, а емоцій вистачить на місяць. Я опустила погляд на долоню, щоб впевнитися, що зі скринькою на сьогодні покінчено. Чорт! В руках маленька рожева пелюстка. Я знаю, що це буде...

      Довкола все біле-біле. Вона у синій сукні кружляє поміж пелюсток, що поволі опускаються на землю. На обличчі посмішка, яка зачіпає її зелені очі.

      - Дивись як гарно! - вона спіймала пелюстку. - От би це намалювати!

      - То в чому проблема? Намалюй, - злегка всміхаюся.

      - Ти ж знаєш, я не вмію.

      - Це не складно.

      - Тобі легко казати! У самої талант до малювання! Мо, ти мені намалюєш? - благальний погляд.

      - Я і реалізм? Дві несумісні речі, - відмахнулася. - Та ще й пейзаж!

      Того ж вечора у мене був ескіз. Потім з'явився і мій перший пейзаж: білий, немов зимовий, парк, дерева сяють білизною дрібних тендітних квітів, насичене блакитне небо і синя фігурка танцює у весняному снігопаді.

      У моїй уявній руці з'являється нудний ключик. Я похапцем закриваю скриньку, повертаю ключ, відкриваю очі, витираю сльози, вдихаю.

      Це і справді історія про закоротке життя. Наша з нею історія не налічить і з десяток сторінок.

      Це і справді історія про неймовірну людину. Вона змусила мене малювати пейзажі.

      Це і справді історія про скриньку спогадів. І нехай я знову згублю ключик, і знову буду плакати, але це найцінніше, що у мене є.

      Я знову вдихнула. Завтра важливий день. Її немає поруч, але вона побачить мої картини. Вони їдуть у подорож до тієї далекої країни, до неї. Сподіваюся, вона відвідає мою виставку.