Це історія про мрію. Найголовнішу, єдину, яка стає сенсом життя. Також це розповідь про людину, яка будь-що намагалася досягти цієї мрії. А чи змогла вона це зробити?.. Це вже вирішувати читачеві, бо не все так просто, як здається.
…Знову все виходить не так, як спланувала. Ще й це завдання від редакції невчасно отримала. А вдома дочка чекає на мене…
Маленький наманікюрений пальчик натиснув кнопку дзвінка. Пройшла хвилина, друга - ніякого результату. Натиснула ще раз - нічого.
- Ми ж домовлялися, - роздратовано вигукнула жінка, - невже він забув?
Переклала блокнот в іншу руку, тепер кнопку дзвінка вона не відпускала аж до того моменту, поки двері не відчинилися.
Жінка «умикнула» робочу посмішку й простягла руку літньому сивому чоловіку у старомодному костюмі.
- Добрий день. Я - Марина, журналістка. Ми домовлялися про інтерв'ю.
- Здраствуйте... Так-так, пам'ятаю... Прошу вас, - і старий зник у коридорі будинку.
Журналістка важко зітхнула й переступила поріг, сьогодні, на неї чекала «нудна» робота.
Будинок був звичайний. Одразу впадало в очі - тут живуть уже старі люди, до яких часто приїздять діти, адже в кімнатах стояли не тільки потьмянілі фарфорові статуетки й усюди лежали старанно вив’язані ажурні серветки, а й були сучасні телевізор та комп’ютер…А вона вже й не пам'ятає, коли востаннє навідувалася до матері. Ні, не потрібно про це думати, перш за все - інтерв'ю...
Старий провів її до вітальні. На столі вже стояли дві чашки охололого чаю. Марина сіла на один із стільців, поклала перед собою блокнот і пильно подивилася в очі старому.
- Отже... - жінка зам'ялася й кинула погляд на записи в блокноті, - Іване Юрійовичу, Ви були знайомі із... – з її вуст злетіло ім’я…
- Так, я його знав, - старий перебив журналістку, вона постаралася посміхнутися ще привітніше. - У дитинстві були сусідами, можливо, навіть друзями. Я дуже добре пам'ятаю ті дні... – і поринув у спогади.
- Він був звичайним смаглявим хлопчиськом, який просто обожнював літаки. Майже весь вільний час ми проводили спостерігаючи за ними. Сиділи на пагорбі, недалеко від аеродрому, і спостерігали. Пам'ятаю, як він мені розповідав... Максим знав все про літаки! - старий посміхнувся, згадуючи щось дуже важливе, а його погляд спрямувався углиб літ. - Ми любили грати у гру... таку просту дитячу: хто перший упізнає літак. Я не зміг його перемогти. Жодного разу... Він мріяв доторкнутися до неба…
А колись ми підійшли до аеродрому дуже близько, тільки-тільки приземлився літак, з кабіни якого вибрався чоловік. Максим дивився на нього, як на героя. Я бачив той погляд і розумів, колись він сам стане прекрасним льотчиком, підкорювачем неба! Ось яким він був… Одного разу...
- Якою людиною він був? Може, ви щось цікаве згадаєте про нього, про таланти? - журналістка м’яко перебила старого, він почав розповідати зовсім не те.
- Щось згадати про нього? Він був закоханим у літаки, - на обличчі старого знову з'явилася усмішка. - Кожен день ми спостерігали за літаками. Кожен день... Було таке, що хмари сходилися у страшну грозу, а ми все одно поспішали до аеродрому... Я думав, що саме там була його домівка. А коли починалася злива, я поспішав додому, а Максим... Він сміявся, і, розставивши руки, мов крила, біг з пагорба вниз і кричав: « Небо, я лечу до тебе!» ...Таким я його запам’ятав – легким, замріяним… То був останній раз, коли я його бачив. Ми знову переїжджали…
Зненацька старий похмурнів, якась думка перерізала чоло глибокою зморшкою, він стурбовано запитав:
- А чому ви весь час говорите про Максима, що він «був»? Що з ним сталося? Чому? - уважно подивився на Марину.
Жінка ледь помітно здригнулася. Цей погляд, сповнений переживанням, передчуттям чогось неприємного й залишками надії, її налякав.
- Він помер. Нещодавно, - промовила м’яко, - Максим Васильович став відомим письменником, - журналістка постаралася відповісти коротко, щоб не було ще більше запитань. Їй хотілося додому, до дочки.
- Помер?! Життя швидкоплинне. Але… Ні, цього не може бути. Він повинен був стати льотчиком! - в очах старого з'явився вогник здивування.
- Він літав, але лише декілька років. Далі не дозволило хворе серце… По-моєму, він став просто неперевершеним письменником, - мовила Марина.
Думка про малу донечку знову засвердлила мозок. Дитина так сподівалася піти з мамою в кіно, але, видно, сьогодні знову не вийде, стільки часу витратила на це інтерв’ю, а жодного цікавого факту про письменника так і не дізналася... Сподівалася, що цей Іван Юрійович розкаже щось на кшталт: «Він писав ще коли малий був. Відірвати його було неможливо…» Тоді б можна було написати, що Стерняк письменник з народження, а не цю банальщину про літаки і польоти у мріях. Це ж загальновідомий факт!
- Тоді про що ж він писав? - старий був дуже схвильованим і не помічав, що журналістка стомилася від того, що інтерв’ю вже почала давати сама.
- Про літаки, - Марина посміхнулася чоловікові й рішуче звелася на ноги. - Дякую, що погодилися згадати про нього...
- Немає за що, - тихо й розгублено відповів старий.
-Бувайте. Я сама знайду вихід, - журналістка не почула відповіді, по обличчю старого знову блукала усмішка, він згадував минуле... Вона швидко дійшла до дверей, у думках уже бачила себе з донечкою в темному залі кінотеатру… Нічого, якщо швидко буде йти, то встигне.
…Десь грюкнули двері… Настінний годинник відрахував час.
А старий усе сидів за столом, дивлячись крізь стіну кудись далеко, туди, де маленький хлопчина, розкинувши руки-крила, мріяв про небо…
До кімнати зайшла старенька дружина. Вона прибрала фарфорові чашки. Хвилин через десять знову увійшла у кімнату і поставила гарненькі білі чашечки з маленькими квіточками у буфет.
Старий усе сидів, наморщив лоба, і зовсім не помічав і не чув шаркання дружини.
Жінка мовчки увімкнула телевізор та сіла у крісло. Почався її улюблений серіал.
Чоловік ще раз посміхнувся своїм думкам, перевів погляд на свої пальці і тихо пробурмотів:
- Значить, ти літав, навіть тоді, коли не зміг літати... Радий за тебе. Підкорювач неба. Можливо, і правильно, що тоді я обірвав свої крила... Кожному своє: тобі – доторкнутися до неба, мені – триматися за землю.
Немає коментарів:
Дописати коментар